Інтерв'ю з заступником голови суду Сарапіном Г.С. з нагоди наступаючого свята Дня працівників суду та його Дня народження

Реформування правосуддя в Україні стає якщо не нав'язливою ідеєю, то при­наймні невичерпною темою для дискусій, участь у яких не беруть хіба що ліниві люди. Однак, здебільшого коментувати ці процеси та проводити радикальні кроки у судочинстві випадає не фахівцям судо­чинства, а тим, які взяли на себе місію творити закони, а не приймати щоденні рішення по них. Думка кожного, звісно, має право на існування, а тим більше, якщо це думка судді - головного учасника судового процесу і вершителя людських доль.

Заступник голови Володимир-Волинського міського суду Григорій Сарапін працює суддею 35 років і, як ніхто, за цей значний проміжок часу відчув на собі всі тонкощі і кострубатості становлення та реформування судової систе­ми, і досконало володіє проблемами вітчизня­ного правосудця. Саме про це й відбулася розмова кореспондента «ВЕ» у переддень не лише Дня працівників суду, а його Дня народ­ження.

- Григорію Степановичу, суддями не народжуються, ними стають. Роз­кажіть коротенько про доленосний вибір Вашої кар'єри?

- Це, насамперед, було покликанням душі, тому що в дитинстві я стикнувся із дилемою: або стати лікарем, або присвятити себе юрис­пруденції, хоча суддею стати я не мріяв. Для мене це було чимось недосяжним. Однак, я не сидів, як кажуть, склавши руки, а вперто готу­вав себе до вступу до юридичного вузу, пере­читавши перед тим багато спеціальної літера­тури. Взагалі, у мене була велика схильність до гуманітарних наук, хоча й точні мені також давалися дуже легко. У 12-річному віці, коли приходить перше кохання, я вперше почав писати ліричні вірші, які ховав від чужого ока. Цікаво, що це захоплення мене не покидає й досі, і кожна неординарна подія у моєму житті завжди має бути викладена римованими рядками. Відслуживши в армії, мені надійшла досить перспективна пропозиція: опанувати професію військового лікаря, однак батьки мої були проти такого вибору. І мені нічого більше не залишалося, як вступити до Львівського державного університету на юридичний факультет. Навчаючись на 5-му курсі, мене запросили у ректорат університету та запропо­нували посаду судді одного із районів Львівської області. Часу на роздуми було лише три дні, тому, що в той час в Україні про­ходили вибори суддів і ставка Міністерства юстиції була якраз на молоді кадри. Я зважу­вав, радився із батьками та друзями, адже ще не знав всіх тонкощів судочинства, та й до того всього на мене лягала надзвичайно висока відповідальність оправдання виявленого довір'я. Це з одного боку, а з другого, від такої пропозиції, яка надійшла у той час лише п'я­тьом моїм співкурсникам, відмовитися було б великою помилкою. І ось, у 1976 році я був обраний суддею Перемишлянського районно­го суду. Відпрацювавши суддею різних районів Львівщини, за певними сімейними обставина­ми я почав готувати документи до переходу на рідну Волинь, щоб бути поближче до батьків. Звичайно, процес цей був не простим та дов­готривалим, однак, вже 22 квітня 1999 року я був обраний суддею Володимир-Волинського міського суду.

- Чи співпало Ваше уявлення про судо­ву систему з тим, як Ви одягнули суддівську мантію та зіткнулися із реаліями суддівської практики?

У студентські роки я в загальному уяв­ляв, що робота судді складна, але що настільки, до кінця ще не усвідомлю­вав. А вже проходячи після IІІ курсу практику у суді, я зіткнувся з тим, що одному судді доводилось розглядати до 20 справ в день. Мож­ливо, це й було причиною моїх вагань щодо пропозиції стати суддею. Та коли вже став сам працювати на цій посаді, поринув в роботу з головою, я зрозумів, що те, що я спостерігав раніше, просто не йде з ніякими порівняннями зі студентськими враженнями. Лише, дякуючи Богу, у мене був дуже високопрофесійний наставник - суддя, а пізніше, голова суду - Микола Лагута, який став мені і вчителем, і другим батьком. Та більшість доводилось опановувати самому, перечитавши безліч літератури та перекинувши не одну архівну справу. Мені й досі сняться суди, де я розгля­даю справи, в думках щоденно прокручую кожну справу, аналізую всі деталі, навіть по дорозі додому та на роботу, крім справ, нічого більше не йде до голови.  

- Григорію Степановичу, Ваша думка про доцільність реформування судової системи

- Я лише за реформи, не зважаючи від того, де вони відбуватимуться: чи в сільському господарстві, чи у судовій системі. Вся біда лише в тому, що ці реформи проводять не фахівці, а зовсім далекі від практики люди. Крім того, на мою думку, не варто все рубати з плеча, а зайнятися лише вдосконаленням, запозичивши при цьому досвід судочинства європейських держав. І не можна одним зако­ном рапортувати про те, що реформа судової системи відбулася. Ні. Тут варто провести ряд підготовчих процесів, починаючи із вивчення стану матеріальної бази судів (умови, при­міщення, оргтехніка), фінансування, статус суддів та їхнє матеріальне і соціальне забезпе­чення. Коли не вистачає залів судових засідань і суддя чекає разом із учасниками судового процесу, допоки його колега проведе засідання, коли не забезпечено секретаря та помічника судді відповідною оргтехнікою, про яку реформу можна вести мову? Крім того, судова реформа ніколи не відбудеться, доки у суспільстві буде відсутня правова культура. І, наостанок, суддя повинен відчувати себе незалежним.

- А яка ж незалежність потрібна суддям?

- Як Ви собі уявляєте незалежність судді, який роками проживає на приватній квартирі? Це просто не припустимо, адже він стає залежним спочатку від орендодавця. На нинішньому етапі розвитку держави такого взагалі не можна допускати. Правда, у нещо­давно прийнятому законі передбачено, що суддю з першого дня обрання на посаду потрібно забезпечити службовою квартирою. Це в ідеалі, однак навіть у нашому місті служ­бового житла немає. Суддям потрібна така незалежність, яка захистить їх від будь чийого впливу при здійсненні правосуддя, і вони повинні бути твердо впевненими в тому, що винесене на підставі закону рішення не спри­чинить негативних наслідків для судді. Про­довжуючи розвивати цю тему, варто зазначити й те, що запорукою незалежності суддів є висока, достойна заробітна плата, яка дасть можливість дійсно бути незалежним від будь-кого. І ось тоді само собою відпаде питання спокуси. Зі свого досвіду можу сказати, що суддя, який тільки-но влаштовувався на робо­ту в той чи інший суд, є об'єктом підвищеної уваги з боку учасників процесу та громадян. Якщо на початку своєї роботи суддя проявляє себе як особа, яка має високі моральні якості, розглядаючи справи, керуючись виключно законом, нормами етики, оточуючі швидко зрозуміють, що цей суддя не схильний до спокус.

- Чи довелося Вам пережити внутрішню боротьбу між буквою закону і   відчуттям справедливості?

- Звичайно, і не раз. Закон - це загальноо­бов'язкові правила поведінки для всіх людей, однак є різні обставини, ситуації та характер правопорушення. Тому судді варто іноді само­му уявити себе на місці тієї людини, яка вчини­ла злочин, проаналізувати причини, які цьому сприяли, як кажуть, прожити самому ці момен­ти. Пам'ятаю справу про вбивство 16-річною донькою свого батька. Якщо слідувати букві закону, то її можна було засудити від 7 до 15 років позбавлення волі. Однак, при розгляді обставин справи було встановлено, що ця дівчинка після смерті матері опікувалася не лише трьома малолітніми сестрами та братом, а ще й батьком-пияком, який із самісінько­го ранку збирав у своїй господі таких же пияків. Під час однієї чергової пиятики дівчина просто не витримала брутальних слів від батька та вдарила його ножем. В лікарні від поранень він помер. Розглядаючи цю справу та взявши

до уваги всі пом'якшуючі обставини, дівчинці було присуджено лише умовний термін. Ось тут відбулася дійсно внутрішня боротьба та взяла верх справедливість. Дуже важко прий­мати рішення про позбавлення батьківських прав, особливо матерів.

 - Чи може настрій людини в мантії впливати на судове рішення?

- Особисто мій настрій, яким би він не був, ніколи не вплине на судове рішення. Всі свої проблеми та негаразди я залишаю ще далеко до вхідних дверей суду. Тому, зайшовши до кабінету, я відразу поринаю у робочий процес, іноді навіть забуваючи при тому, що у мене є обідня перерва. Якщо ж на законність рішення впливатиме поганий настрій служителя Феміди, наприклад, з приводу програного напе­редодні улюбленою командою матчу або через неприємності в особистому житті, тако­му судці необхідно змінювати професію.

- Що, з огляду прожитих років та вдалої, на мій погляд, кар'єри, Ви може­те побажати молоді, яка рветься працювати суддями?

- Мене дивує те, що не маючи ні досвіду, ні практичних навиків, ні уявлення про судо­чинство, молодь вперто хоче працювати суд­дею. Вони навіть не уявляють, яке це велике навантаження, висока відповідальність, яка вимагає від судді забути про особисте життя, родину, вже не говорячи про улюблені заняття та відпочинок. Ця людина приречена все життя чинити правосуддя і крапка. Тому варто зважити та усвідомити те, чи ж насправді вони хочуть такого життя? І не подумайте, що когось хочу залякати, ні.

При спілкуванні із Григорієм Степано­вичем відчувалася невичерпна життєва енергія, мудрість та бажання служити Феміді ще багато років. Таким і повинен бути кожний суддя, який може не лише володіти собою в будь-якій ситуації, бути твердим у своїх переконаннях, послідов­ним у вчинках, а й глибоко порядною і принциповою людиною.

І як кожна люди­на, суддя не повинен забувати вдоскона­люватися не тільки професіонально, а й духовно. Адже не дарма кажуть: посій вчинок - збереш звичку, посій звичку - збереш характер, посій характер і ти збе­реш свою долю!

Розмову вела кореспондент «ВЕ» Людмила Гнатюк